Сірий тіньовий героїня

Сіра миша

Марійка визирнула у вікно. На дитячому майданчику сміялися малечі. Поруч стояли їхні матусі, щось обговорюючи, одночасно придивляючись до дітей. Лавка біля під’їзду була притрушена снігом.

Вона швидко натягла чорні чоботи, коричневе пальто, шапку такого ж кольору, взяла шкіряну сумку і вийшла з квартири. На мить завмерла, прислухаючись, чи не лунають на сходах чиїсь кроки, замкнула двері й спустилася вниз.

Здалеку її можна було прийняти за стару. Лише зблизу ставало зрозуміло, що років їй трохи за п’ятдесят. Обличчя нічим не виразне — дрібні очі, тонкі губи. Подивишся й за хвилину забудеш.

Переїхала в цей будинок двадцять п’ять років тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спершу, як то буває, сусіди заходили: позичити цибулину, склянку борошна, коли не було часу бігти до крамниці. Марійка відчиняла двері на ланцюжку, якщо взагалі відчиняла, казала, що нічого немає, і закривалася на замок. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.

Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив. Здавалося, вона на цілому світі зовсім одна — тому така похмура й замкнена.

Звичайно, рідні в неї були. У невеличкому містечку жила молодша сестра з родиною. Але Марійка з нею не спілкувалася. Може, тому, що вся краса дісталася саме сестрі? Хто знає?

Чужий рідко заходив до неї в хату. Хіба що слюсар чи газівник з перевіркою. Вона завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, а іноді навіть телефонувала в контору, щоб перевірити, чи справді ця людина має право приходити.

Нікому зла не завдавала. Жодного грубого слова, ніяких пліток, а головне — ні з ким не балакала. Поздоровається та й іде далі, опустивши голову.

За її спиною кликали «синім панчохом», сірою мишею чи старою дівою. Працювала все життя на одному місці — у якійсь конторі бухгалтеркою. Сиділа за столом з суворим виглядом, але роботу виконувала чітко й вчасно, за що її поважало начальство. Ходила завжди в темному сукні, з гладко зачесаними назад волоссям, зібраними на потилиці в невеликий пучок.

Років у тридцять захотілося їй дитини. Тоді й з’явився у її житті єдиний чоловік — водій Остап. Заходив іноді. Вона купувала йому сорочки, які він залишав у неї. Одружений був.

То дружина дізналася про його зв’язок з бухгалтеркою, то хтось із «доброзичливих» колег підказав — як би там не було, через два місяці Остап звільнився й зник. А Марійка так і не завагітніла. Це було її єдине кохання.

Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так навіть краще. Одній важко виховувати дитину, та й невідомо, яким виросте син. А дівчинку взагалі не хотіла. Навіщо народжувати на білий світ ще одну таку саму негарну самотню душу, як вона сама?

Якось у крамниці набрала повен пакет продуктів. Підійшов чоловік, запропонував допомогти донести.

«Сама», — відповіла Марійка й кинула на нього такий погляд, що він одразу відійшов.

«От тобі й на. Допоможе. Потім по голові вдарить, обікраде й не знатимеш, куди подівся. Не на таку напав», — думала вона, ідучи додому.

Обдурити її було неможливо. Рахувала в умі відмінно, ніби в голові в неї калькулятор. Касирка пробивала чек, а вона вже знала, наскільки та її обдурила. Не кричала, не лаялася — лише дивилася холодними очима. Касирка сконфужено перераховувала й повертала гроші.

Однієї суботньої ранньої ранку, незадовго до Нового року, у її квартирі пролунав несміливий дзвінок. Марійка зачекала, прислухаючись. Дзвінок повторився. Вона підійшла до дверей і глянула у вічок. Їй здалося, що на сходовому майданчику стоїть її молодша сестра.

«Хто?» — спитала вона, а серце несподівано закалатало.

«Тіточко Марійко, відчиніть. Це я, Олеся, ваша племінниця», — почула вона приглушений дверима голос.

«Племінниця? А нащо тобі?» — недовірливо спитала.

«Як знайшла? І навіщо?» — подумала вона. А потім згадала, що колись давно їздила до сестри й матері похвалитися новою квартирою. Мабуть, тоді й залишила адресу. Просто так, на всяк випадок. Усі ці роки рідні її не турбували. Про існування племінниці Марійка навіть не здогадувалася. Виходить, сестра вийшла заміж і народила дівчинку. Від цієї думки її губи скривилися.

Більше вона туди не їздила. Бо не було чим хвалитися.

«Тіточко Марійко, мені треба з вами поговорити, відчиніть», — знову почулася Олесина прохання.

То ліниві нотки в її голосі, то цікавість змусили Марійку зламати свої правила й відчинити двері.

«Навіщо приїхала?» — спитала вона з порогу.

Сама ж уважно роздивлялася молоду дівчину, схожу на сестру, як дві краплі води. Трохи вища за неї, з приємним обличчям і такимиМарійка глянула на неї ще раз і раптом зрозуміла, що вперше за багато років почувається не самотньою.