Собаки на продаж поруч із виходом з метро.

Відразу біля виходу з метро, під літерою “М”, жінка продавала цуценят. На картонці було написано породу та ціну. І що “шукаємо добрі руки”. Раніше, коли ще не було ОLX, ось так і торгували.

Я вбігала у метро й мельком побачила три симпатичні, вухасті мордочки, що визирали з кошика.

Через чотири години я поверталася додому, виходила з метро, і побачила ту ж жінку, але вже з одним цуценям. Схоже, що двох вдалося продати.

Я підійшла подивитися, хоча не планувала купувати цуценя.

Поруч із жінкою стояв хлопчик років дванадцяти, у нього в руках були пом’яті купюри.
І поруч стояв чоловік у чорних окулярах, у піджаку, з дорогим годинником. Він поспішав.

– Я дам більше, ніж він, – сказав чоловік господині цуценяти, кивнувши на хлопця. – Вдвічі більше. Мені для дитини. А то забув про подарунок…

Я зрозуміла, що обидва вони претендують на собачку, і якщо це тендер, то цуценя явно дістанеться чоловікові.

Хлопчик поліз у кишені, витягнув усе, що там було, а була там купа дріб’язку:
– Я розбив копилку. Це все, що маю. Батьки дозволили, сказали тільки, що грошей не дадуть, у них нема. Я ще у друзів позичив. Ось усе, що є…

Жінка-продавець подивилася на чоловіка в окулярах і сказала:
– Вибачте, але я хлопчикові віддам. Для мене важливо, щоб у добрі руки. Бачу, що хлопчик дуже любитиме цуценя. Він вже готовий віддати за нього все…

І простягнула цуценя абсолютно щасливому хлопчині. Той схопив його так ніжно, трепетно, наче боявся пошкодити, а цуценя тремтіло від страху, мабуть, або від стресу. Щастя – це ж теж стрес.

– Ой, а гроші, гроші ж! – хлопчик занервував, намагаючись віддати обіцяне, однією рукою обіймаючи нового друга, а іншою поліз у кишеню.
– Не треба грошей, купи за них своїй собаці все необхідне, хороший корм, повідок…

– Ой, як це? Справді? Не візьмете? – хлопчиня мало не плакав. Він заховав цуценя всередину своєї куртки, щоб зігріти, і стало очевидно, що вони навіть трохи схожі.
– Не візьму. Бережіть одне одного, – усміхнулася жінка і помахала їм на прощання.

– Ой, як добре, що ви у хлопчика гроші не взяли, – сказала я, спостерігаючи цю сцену.
– Я ні у кого не брала, – відповіла жінка. – Я спеціально пишу ціну, щоб зрозуміти, чи готова людина взагалі витрачатися на собаку, чи є в неї кошти.

Я назавжди лечу із цього міста і не хочу, щоб цуценята моєї улюбленої собаки залишилися на вулиці через недобросовісних господарів, які пізно зрозуміють, що не готові годувати зайвий рот. Роздала цуценят тим, хто… не зрадить.