Ти навіть не подякував

Ганна Степанівна витерла руки об фартух:
— Навіть дякую не сказав.

— Мамо, ну що ти знову? — Тарас кинув, не відриваючи очей від телефону. — Я ж зайнятий!

— Зайнятий! — Ганна Степанівна ляснула мокрою ганчіркою об стіл. — Сорок за плечима, а все як школяр! Тарасе, сьогодні ж поїдь до бабусі. Вона вчора дзвонила, що нездужає!

— Мамо, в мене за годину зустріч! Важлива! — Він нарешті підвів погляд. — Поїду пізніше, ввечері або завтра.

— Завтра, післязавтра… — Вона сіла навпроти, зідхнула втомлено. — Бабусі твоїй вісімдесят три, а ти все причини знаходиш.

— Не розпочинай цього! — Тарас підвівся, засунув телефон у кишеню. — Я працюю, розумієш? Гроші заробляю! Пенсія твоя мала — тепер старечі турботи моя справа?

Ганна Степанівна здригнулася від грубості, але мовчала. Призвичаїлась. Тарас був різким завжди, особливо коли справа стосувалася родини.

— Добре, — сказала тихо. — Піду сама. Тільки в біді — авто в ремонті, а автобусом дві години їхати…

— Ну й що? — він натягнув куртку. — Поїдеш автобусом, чи не страшно? Таксі виклич!

— На таксі дорого, сину. Пенсія ж мала.

— Знаю, знаю! — Він уже стояв у дверях. — Давай пізніше, мамо? Я справді поспішаю!

Двері гримкнули. Ганна Степанівна лишилася на кухні, де пахло борщем, який варила для сина. Він навіть не торкнувся страви.

Підійшла до вікна, дивилася, як син сідає у новеньке авто. Гарне, дороге. Тарас ним пишався, усім розповідав. А відвезти матір до бабусі — часу нема.

Вона дістала з торбинки потертий гаманець, перерахувала гроші. На таксі до Богуслава — справді дорого. Потрібно їхати маршруткою.

Запакувала у вузлик смаколики для свекрухи, зав’язала хустку й вийшла. До зупинки — п’ятнадцять хвилин ходьби. Ганна Степанівна йшла поволі, зупиняючись перепочити. Останнім часом серце підводило, але до лікаря не йшла. Не було часу, да й грошей шкода.

На зупинці чекала півгодини. Маршрутка приїхала переповнена, вона ледь влізла. Їхати довго, з пересадкою. Молодь сиділа в навушниках, поринувши в телефони. Ніхто не поступився місцем літній жінці.

Нарешті вона дісталася Богуслава. Старенька хатина стояла на околиці, поросла травним садом. Відчинила хвіртку, пройшла стежкою до порога.

— Бабусю! — покликала, стукаючи. — Це я, Ганна!

Двері відчинилися не одразу. Олена Іванівна, мати покійного чоловіка Ганни Степанівни, стояла на порозі, спираючись на палицю. Староща змарніла з минулої зустрічі.

— Галю! — зраділа вона. — Як добре, що приїхала! Заходь!

— Як живете, бабусю? — Ганна Степанівна обійняла свекруху, поцілувала в щоку. — А ти ж зовсім худа стала.

— Та де вже там… — Олена Іванівна повела її в кімнату. — Ось, апетиту нема зовсім. І нічого не спиться. Все болить…

— До лікаря ходили?

— Ходила, ходила. Кажуть, вік. Його не швидко зміниш, вісімдесят
Ігор знову пообіцяв собі заїхати до бабусі наступного тижня, але його думки вже бігли до робочого листа та чергових ділових зустрічей, де не було місця для звичайного людського “дякую”.