Усе наладиться…

**Щоденник**

Автомиль несівся темним містом. Усередині було двоє – чоловік та жінка. Сторонньому спостерігачу могло здатися, що подружжя поспішає додому, до дітей, що залишилися там самі.

— Ти можеш їхати швидше? — нервово попросила жінка.

— Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли нарешті ти скажеш йому про нас? Скільки ще будемо зустрічатися потай, боячись, що нас розкриють? Чому ти тягнеш? Скажи йому, і всім стане легше, — промовив чоловік.

— Легше? Кому? Мені й тобі, мабуть, а Оленці? Вона любить батька. І він її теж. Що буде з нею, з ними, коли вони дізнаються? Це жорстоко, — намагалася виправдатися жінка.

— А обманювати, брехати стільки часу — не жорстокість? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу, по-чоловічому?

— Не роби цього, будь ласка. Я сама. Дай мені час. — Вона схопила руку чоловіка за кермом і стиснула її. — Я тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, що скоро поговорю з чоловіком.

Він повернув обличчя, зустрів її погляд і нахилився до її губ.

З-за повороту назустріч їхньому авто вилетів чорний позашляховик, несучи неминучу загибель. Жіночий крик потонув у гуркоті й скреготі металу…

***

Мелодія дзвінка прорвалася крізь мло́кий сон. На мить Андрій балансував на межі сну й яві, але в наступну секунду розплющив очі.

Катя подзвонила о восьмій вечора й сказала, що затримується. У подруги якісь проблеми, не може залишити її одну в такому стані. Обіцяла розповісти все пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга, у якому стані? Звісно, міг би обдзвонити її подруг, чиї номери були в його телефоні. Але вважав це принизливим для себе й дружини.

Андрій почав помічати дивні речі близько двох місяців тому. Надто часто Катя затримувалася по вечорах, іноді навіть у вихідні кудись зривалася. Надто багато з’явилося подруг, у яких раптом виникали непереборні обставини, що вимагали її присутності.

Він простягнув руку до телефону на тумбочці. Побачив незнайомий номер. Серце стиснулося від поганого передчуття.

— Слухаю, — охриплим від сну голосом відповів Андрій.

— Капітан Бойко. Ви чоловік Катерини Миколаївни Шевченко?

— Так.

— Ваша дружина потрапила в аварію… Її доставили до четвертої міської лікарні у важкому стані…

— Вона жива? — тремтячим голосом запитав Андрій.

— Так, але…

— Тату, це мама? — У дверях спальні стояла десятирічна Оленка, злякано дивлячись на батька.

Андрій проковтнув грудку, що застрягла в горлі.

— Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.

— Вона померла?

— Ні, що ти. Вона жива, — поспішно відповів Андрій.

— Але ти запитав… Тату… — Оленка кинулася до нього, обхопила за шию так міцно, що йому забракло повітря, — поїдемо до неї. Мені страшно.

Він відірвав її руки, посадив поряд на ліжко.

— Ні, в лікарні нікого не пускають. Поїдемо вранці. А зараз давай спати. А то приїдемо сонні, що мама скаже? — Андрій насилу посміхнувся.

Оленка кивнула і пішла до своєї кімнати. Він також ліг. У вікно вже заглядав світанок. Андрій згадав, що подивився на годинник у кутку екрана перед тим, як відповісти на дзвінок. Пів на третю ночі.

Треба заспокоїтися. Він притиснув руку до грудей. Серце б’ється так, наче хоче вирватися.

Вранці вони з донькою поїхали до лікарні. Він увійшов до ординаторської, залишивши Оленку в коридорі.

— Ви чоловік? — запитав лікар, років його.

— Так. Що з моєю дружиною?

— Ми зробили їй операцію. Серйозна травма голови, численні переломи… Вона в комі.

— Як вона потрапила в аварію? Вона не водій.

Лікар розвів руками.

— Знаю лише, що в автомобіль, де була ваша дружина, врізався позашляховик. Обидва водителі загинули на місці. Вашій дружині пощастило. Не приховаю, стан дуже важкий. Робимо все можливе. Організм молодий, має подолати. Шанс є.

— До неї можна? Я з донькою. Вона в коридорі.

— Вам вирішувати. Ваша дружина виглядає… не найкраще. Але іноді присутність близьких творить дива. Ходімо, — лікар показав на двері.

— Хто був із нею в авто? — спитав Андрій, поки вони йшли до палати реанімації.

— Це краще запитати в поліції. Попереджаю, вона в комі, ненадовго. — Лікар відчинив двері.

Андрій не впізнав Катю. Голова в бинтах, відкриті частини обличчя в синцях та подряпинах. Якась чужа, далека. На ковдрі лежала рука з обручкою. Її рука.

— Мамо! — покликала Оленка, підійшовши до ліжка, торкнулася її руки. — Вона спить? — обернулася до батька.

— Так. Їй зробили операцію. Нам дозволили лише подивитися.

Додому їВони їхали мовчки, і лише легкий дотик руки доньки на плечі нагадав Андрію, що життя триває, навіть коли здається, що воно розбите на дрібні шматочки.