Загадка давнього знімка

**Таємниця старої фотографії**

Микола та Оксана навчалися в одній групі. Дівчина як дівчина, нічим особливим. Але чи то час настав закохатися, чи щось змінилося в Оксані, лише одного разу Микола глянув на неї новими очима, наче побачив уперше, і світ перевернувся, став зовсім іншим.

Після пар він чатував біля входу у виш. Але Оксана промайнула повз, навіть не помітивши його. Підійшла до якогось хлопця, і вони пішли разом. А Микола ще довго дивився їм услід, намагаючись приборкати розчарування та гнів.

Та чого він очікував? Щоб вона чекала, доки він нарешті її помітить? Такі дівчата, як Оксана, завжди мають пару.

Одного разу вона прийшла на пари з червоними від сліз очима. Весь день була похмурою і задумливою. Він знову чекав біля входу. Ніхто її не зустрічав, і Микола наважився підійти.

— Додому? — спитав він.

— Ні, до бабусі. Живу в неї зараз. Вона хворіє.

Оксана розповіла, що у бабусі підскочив тиск і болять суглоби. Навесні їй завжди гірше. Навіть на вулицю не виходить.

Микола йшов поруч і ледве слухав, відчуваючи себе на сьомому небі. Серце радісно калатало в грудях, а в голові пульсувало найкраще ім’я на світі — Оксана, Оксана, Оксана.

Жила вона за три зупинки від вишу.

— У гості не запрошую. Бабуся погано почувається, — вибачилась Оксана біля свого будинку.

Наступного дня Микола спитав, як бабуся.

— Нормально. Та мати вчора приїжджала з новим чоловіком. Бабуся так схвилювалася, що знову викликали «швидку». Ліпше б не приїжджала.

«Зрозуміло. З вітчимом у Оксани не склалося. Можливо, тому вона й переїхала до бабусі?» Але Микола не став розпитувати.

Перед сесією бабуся Оксани померла. Він увесь час був поруч, підтримував. Після похорону вона залишилася жити в бабусиній хаті.

— Не боїшся бабусиного привида? — жартуючи, спитав якось Микола.

— Ні, хоч характер у неї був далеко не цукровий, але до мене вона була доброю.

Одного разу він наважився запитати про того хлопця, що зустрічав Оксану. Вона змінилась в обличчі і, похиливши голову, відповіла, що він одружився з її матір’ю.

— Уяви, тепер він мій вітчим, — сказала вона, сховавши обличчя в долоні.

Після першого іспиту Оксана запросила Миколу в гості. Хата зі старовинними меблями та вицвілими шпалерами йому сподобалася. На столі лежав старий фотоальбом.

— Можна? — спитав він.

— Дивись. Вибирала бабусину фотку на могилу… — Оксана сіла поряд, коментуючи знімки.

— Це я маленька. А це мама з татом, коли вони ще були разом.

— Твої батьки розлучилися? — згадавши про новий шлюб матері, спитав Микола.

— Так. Тато не витримав маминого характеру. У них інша сім’я, ми не спілкуємося.

— А це хто? — він показав на жінку з суворим поглядом.

— Бабуся без прикрас. Останні роки вона була такою. — Оксана перегорнула сторінку.

— А це вона молода. Красива, правда?

На Миколу дивилися чорні очі усміхненої дівчини в квітковій сукні. Він не міг повірити, що це та сама людина.

— Почекай, поверни назад, — попросив він, показуючи на фото, де молода бабуся була пліч-о-пліч із чоловіком. — Хто це?

— Не знаю. Може, родич. Бабуся ніколи не розповідала.

Микола раптом закрив альбом.

— Мені пора. Подзвоню завтра. — На порозі він наче хотів щось сказати, але вийшов мовчки.

Замість дому він поїхав до діда на інший кінець Києва.

— Миколко! Давно не бачились! — дід радісно запросив його до хати.

— Як навчання? Як кохання? — сипав запитаннями, поки онук роззувався.

— Усе добре. Сьогодні іспит склав на відмінно.

— Молодець! Заварю чай, відзначимо. — Дід пішов на кухню, а Микола підійшов до шафи.

— Що шукаєш? — тихо спитав дід, змусивши його здригнутися.

— Тут у тебе був альбом…

— Нащо він тобі? — дід дістав його з нижньої полиці. — Дивись. Кого шукаєш?

Микола сів і почав перегортати сторінки. Раптом помітив напіврозірване фото.

— Це ти? Чого половину відрізано? Хто був там?

Дід здригнувся.

— Не пам’ятаю… Нікого.

— Я сьогодні був у дівчини. У неї такий самий знімок, тільки цілий. Там ти обіймаєш жінку — її бабусю.

Дід схопився з дивана і закрутився по хаті. У кухні засвистів чайник, але він не повертався.

Микола зайшов і побачив його, схопившись за голову.

— Тобі погано?

— Як її звуть? Твою дівчину?

— Оксану.

— А бабусю?

— Марія Іванівна Шевченко.

Дід закрив очі.

— Такого не буває. Хіба ж можна втекти від минулого? Воно завжди наздожене.

Він зрухнувся, ніби постарів на роки.

— Діду, я коМикола мовчки узяв діда за руку, і в цю мить він зрозумів, що минуле — це лише урок, а не вирок для їхнього майбутнього.