Зустрічайте незваного гостя!

Солодкий сон, мов каша
Оксана прокинулась пізно. Куди поспішати? На пенсії вже сьомий рік, доглядати нікого. Можна й полежати. Та чомусь на душі неспокійно, немов хтось навпрошіць шепоче. Звідки ця тривога? Здається, все гаразд… А от же й ні.

Вона підвелася, привела себе до ладу, поставила чайник і глянула у вікно. Над сусіднім будинком небо палало малиновим — ось-ось виринатиме низьке зимове сонце. Отже, після дворічної відлиги нарешті підморозило. «Добре. Вип’ю чаю та схожу у крамницю», — подумала Оксана й зняла з вогню клекочучий чайник.

Чай розлився по тілу теплом. Низька, тендітна, навіть після народження єдиного сина вона не пожовкла. А чоловік був кремезний. Звав її ніжно — Осинка, Ося. Та його не було вже десять років.

Вона піднесла чашку — і раптом різкий дзвінок з дверей. Рука здригнулася, окріп облив зморшкувату шкіру з коричневими плямами. Від болю ледве не випустила посуд. «Ось вони, клопоти. Передчуття не обманює». Дзвінок повторився — настирливий, немов зломлений будильник.

Оксана подула на опік і пішла відчиняти, бурмочучи: «Хто це зранку приперся?» І не відразу зрозуміла, що той чоловік у зім’ятій одежі — її син. «Як же він змінився», — здивовано видихнула вона. Богдан, мабуть, теж не очікував побачити матір такою старою.

— Зустрічай гостя, мамо, — очнувшись, усміхнувся він.

— Богдане, це ти? Чому не попередив? — Вона припала до його грудей, а він незграбно обійняв її одною рукою.

Від нього пахло дорогою, пересохлим потом і чимось ще — чимось, що змусило серце стиснутися. Вона відіпхнулася й уважно подивилася на сина: неголені щоки, набряклі повіки, запеклі очі.

— Ти сам? А де Оля, донька? — спитала Оксана.

— А мені самому не радий? — Богдан дивився кудись поза неї.

— Здивувалася, — відступила вона, даючи йому пройти. — Заходь, роздягайся, сину.

Він переступив поріг, поставив на підлогу велику спортивну сумку й окинув оком передпокій.

— Я вдома. Нічого не змінилося.

— У відпустці приїхав? Серед зими? — Оксана не відводила очей від сумки.

— Потім, мамо. Втомився. — Він зняв куртку й повісив на вішалку.

— Так, так, звісно. Чаю гарячого якраз є, — заперела вона й попрямувала на кухню, дістаючи з полиці синову стару чашку.

Богдан сів за стіл, розвалившись, займаючи всю маленьку кухню. Оксана поставила перед ним чашку.

— Може, з дороги хочеш їсти? У мене борщ є. Вчора, мов передчувала, зварила, — завмерла в очікуванні.

— Давай, — кинув він. — Зустрічався я по твоєму борщу. — Його губи торкнулася усмішка.

Оксана метушливо дістала каструлю з холодильника, розігріла борщ, поставила перед сином, поклала поруч важку ложку, якою любив їсти чоловік, товстий шматок хліба. Сіла навпроти, підперши голову рукою.

— А чогось міцнішого до борщу нема? — Богдан швидко глянув на неї, зачіпаючи ложкою густу юшку.

— Не тримаю, — різко сказала Оксана.

Вона дивилася, як син жадібно їв, мружився від задоволення, наче кіт на призьбі в сонячний день.

— Як Оля? А донька, у якому вже класі? Чому вони з тобою не приїхали?

Богдан їв, ніби не чув.

Оксана й так зрозуміла — син п’є. Дружина не витримала й вигнала. А куди йому дітися, як не до матері? Більше нікуди. Вона, звісно, рада. Але тривога не відпускала, роОксана стояла біля вікна, дивилася на засніжені дерева і знала, що тепер житиме, як уві сні — з болем у серці та спогадами про сина, якого вже ніколи не побачить.